У 2017 році Олексій Шипінський підписав контракт зі Збройними Силами України. Служив у складі 72-ї окремої механізованої бригади, виконував бойові завдання в районі Авдіївки. У 2020-му знову вирушив на фронт — служив піхотинцем поблизу Зайцевого на Донеччині.
До поліції охорони Київщини Олексій приєднався у 2021 році. Працював у Броварському підрозділі, ніс службу на Київському центральному вокзалі. Та вже 24 лютого 2022 року знову добровільно став на захист України. У складі 45-го окремого стрілецького батальйону виконував бойові завдання на Донецькому напрямку.
Удома на нього чекала велика родина. Олексій — батько сімох дітей, і рішення повернутися на фронт він ухвалив, розуміючи відповідальність за них. Військовий шлях обрала й старша донька.
Після поранення Олексій повернувся до лав поліції охорони. Сьогодні він — молодший інспектор Управління поліції охорони в Київській області. Виховує дітей, ходить на улюблену роботу й продовжує службу, у якій його досвід та відповідальність потрібні щодня.
В інтерв'ю Олексій розповідає про повернення до роботи та свою родину. Його найважливіша мрія сьогодні — дочекатися моменту, коли всі діти та онука зможуть зібратися за одним столом. Щоб родина була поруч, а зустрічі більше не залежали від війни.
"Вони все одно прийдуть сюди"
Як батько сімох дітей, Олексій міг законно не йти на службу. Проте вже у 2017-му він відчував, до чого все йде, і не раз казав дружині, що ворог рано чи пізно прийде й сюди. Тому й пішов захищати країну, і саме заради родини.
Дім, де тихо, попри сімох дітей
Бути батьком великої родини, каже Олексій, дуже приємно. Гості з інших сімей постійно відзначають, що в них удома затишно і навіть тихо, хоча людей багато. Інші родини, за його словами, приходять до них "набратися енергії". До 2017 року їхній дім узагалі був місцем, де збиралися всі. Коли він пішов служити, усе трохи змінилося.
Головного в сім'ї, каже ветеран, немає: у них рівноправ'я. Поки його не було вдома, господарство тримала дружина. Їй допомагав син, якому зараз 20 років.
Військова справа як сімейна історія
Старша донька Олексія – вже капітан Збройних Сил у десантно-штурмових військах. За фахом вона психологиня, обіймає посаду заступниці командира батальйону. До військової академії вступила у 2020 році, ще до повномасштабного вторгнення. Після 24 лютого курсантів почали терміново випускати, і її одразу направили на Харківський напрямок, у Вовчанськ. Там вона, за словами батька, на жаль, побачила все.
Чоловік ще однієї доньки теж військовий і вже вісім років служить за контрактом. Попри це, сімейна традиція залишається незмінною: збиратися всім разом. Близько місяця тому приїжджала донька, а в родині вже підростає онучка.
"Найскладніше — вийти в суспільство"
Найважчим після повернення з фронту для Олексія було знову стати частиною суспільства. Після 2020 року, коли він приїжджав додому, військових, за його словами, "взагалі не розуміли". Їх зневажливо називали "лавочниками" та "ООСниками". У 2023-му ситуація була вже інша. Люди відчули війну на собі, і суспільство зрозуміло, що вона тут, а не "десь там". Утім, переконаний ветеран, розповіді ніколи не замінять власного досвіду.
Явних ознак посттравматичного стану в нього немає: вночі він не схоплюється й не шукає автомат. Але сон погіршився, з'явилася постійна тривожність і відчуття, що він увесь час "на взводі". Відпускати стало лише нещодавно. Найбільше в цьому допоміг дружній колектив, де можна просто поговорити на побутові теми й пожартувати одне з одного.
Як говорити з ветеранами
Олексій радить не жаліти. Йому некомфортно, коли співрозмовники бідкаються, мовляв, як шкода, що він пішов воювати з такою кількістю дітей. Для нього це був обов'язок і особисте рішення. Нікого з собою він ніколи не кликав: кожен вирішує сам.
Бувають і моменти, коли хочеться, щоб тебе взагалі не чіпали, і можна було замкнутися й побути на самоті. Розмови про війну повертають спогади, а це, каже ветеран, дуже боляче. Особливо важко йому бачити дружин загиблих побратимів. Тож краще говорити з ним про буденне.
Чому поліція охорони
Свій вибір роботи Олексій пояснює просто: він любить порядок і найбільше не терпить крадіжок. При цьому визнає, що й сам не святий. Поліція охорони охороняє об'єкти, і саме це йому до душі.
Ветеранам, які шукають себе після війни, він бажає знайти дві речі: любу родину й роботу, яка подобається. Йдеться про справу до душі, а не лише про заробіток.
Про мрії
Ранок, а не вечір, гамір великої родини, а не тиша, вечеря від дітей, а не домашній борщ. Так ветеран відповів на запитання бліцу. Найбільше його смішать діти, а ідеальний вихідний для нього той, коли всі разом. Зараз у них із дружиною спільна мрія: вибратися всією сім'єю до Києва на якийсь захід.
А ще одне його бажання незмінне – що вчора, що сьогодні, що завтра: "Щоб було тихо". І щоб усе було добре з донькою, яка зараз на фронті. Найбільше Олексій вдячний життю за родину.
Раніше розповідали, день янгола Василя, Дмитра, Івана та Миколи: хто ще святкує іменини 16 листопада.