Київ у кіно — це не лише впізнавані вулиці та архітектура, а й історії людей, резонансні події та суспільні конфлікти, які формували місто. Особливо цікаво відкривати його минуле через детективні сюжети, де реальні події стають основою для художньої історії.
Однією з таких історій стала справа Менделя Бейліса — київського єврея, якого в 1911 році безпідставно звинуватили в ритуальному вбивстві хлопчика. Процес став одним із найгучніших судових розглядів свого часу, оголивши антисемітизм та спроби імперської влади маніпулювати громадською думкою. Попри тиск і сфабриковані звинувачення, Бейліса виправдали.
Ця резонансна справа лягла в основу повнометражного фільму "Місто з химерами: Справа Бейліса" — історичного трилера та другої частини кінотрилогії про Київ початку ХХ століття.
Як перетворити реальну судову справу на захопливий детектив, відтворити атмосферу тогочасного Києва та показати, як журналістські сенсації можуть впливати на долі людей? Про це, роботу над сценарієм і паралелі між минулим та сучасністю говоримо з Андрієм Кокотюхою — українським письменником і сценаристом проєкту.
- Київ часто з’являється в українському кіно як місце, де відбуваються події, але значно рідше стає самостійним героєм із власним характером та історією. На вашу думку, наскільки повно український кінематограф сьогодні розкриває Київ і яких історій про місто нам досі бракує? Чи може трилогія про Київ початку ХХ століття змінити звичне уявлення про нього?
Київській студії, яка потім була названа на честь Олександра Довженка, скоро 100 років. Багато фільмів, у тому числі телевізійних, знімалося в Києві, що зараз часто показують та підсвічують. Кияни впізнають локації, знакові місця – але майже ніде ніколи в той час Київ не назвали Києвом!
Одеса має зафіксований у кіно власний простір, власну назву, міські легенди. Київ штучно обмежували в цьому. Тому бракує абсолютно всіх нерозказаних історій про Київ та киян – а їх лише в ХХ столітті сотні, це не перебільшення. І не треба боятися розповідати в кіно художні історії, вигадувати сюжети. Важливіше – мати Київ як базу, територію, де все вигадане й невигадане відбувається: від історичних драм до міського фентезі.
Тому трилогія про Київ початку ХХ століття дуже важлива – але як початок системного творення історії Києва та киян мовою кіно і телесеріалів. І так, створення позитивної міфології одного з найстаріших, найдавніших міст України. Київ треба пізнавати та впізнавати.
- "Місто з химерами: Справа Бейліса" — історія, заснована на реальному судовому процесі, але ви працюєте над нею як над детективом і трилером. Як ви шукаєте баланс між історичною правдивістю та захопливим сюжетом? Що для вас найважливіше на етапі розробки сценарію, аби історія не перетворилася на переказ історичних фактів, а стала повноцінною драмою з переконливими персонажами й конфліктами?
От саме це й важливо — аби історія не перетворилася на переказ історичних фактів, а стала повноцінною драмою з переконливими персонажами й конфліктами.
Художній твір на основі реальних подій – не історична хроніка чи хроніка сучасності, базована на доконаних фактах і документах. Як жанрово чисті байопики – біографічні фільми, так і художнє жанрове кіно на історичній основі ніколи не відтворюють буквально ті чи інші події з життя людини, країни, міста, громади.
Важливіше, що факт – у нашому випадку справа Бейліса, неправдиве звинувачення, спроба підтасувати факти й засудити невинного лише через його національність, – мав місце і не є вигаданим. Довкола цієї реальної історії ми з командою вибудовуємо Всесвіт київських типів, кожен із яких, незалежно від того, головний герой, другого плану чи епізоду, репрезентує той чи інший соціальний прошарок міста. Таким чином створюється портрет Києва на фоні епохи. А детективний сюжет з елементами трилера найкраще до цього підходить.
Знайомити широкого глядача з нашим минулим, виведеним із питомо російського контексту, та розширювати коло цих глядачів за допомогою інструментарію суто жанрового кіно значно краще, зручніше, вдячніше, ніж переповідати реальні факти, котрі не дають простору для повноцінної драматургії та обмежують кількість сюжетних поворотів.
- У центрі майбутнього фільму — журналіст, який спочатку женеться за сенсацією, а згодом стикається з наслідками власних рішень. Історія розгортається понад сто років тому, але порушує питання маніпуляції суспільною думкою та відповідальності за слово. Як ви працюєте над цією сюжетною лінією, щоб історичний контекст залишався правдивим, а конфлікт був зрозумілим сучасному глядачеві? Чи змінюється саме сприйняття цієї історії, коли ми пишемо її в епоху соціальних мереж і миттєвого поширення інформації?
Зміни поведінки журналіста після того, як він бачить наслідки своєї бездумної діяльності – нормальний драматургічний прийом трансформації персонажа. Інша річ, що в реальному житті подібні автори не каються, не відчувають провини, хизуються цинізмом як ознакою професії.
Яскравий приклад – Волтер Дюранті, лауреат Пулітцерівської премії, котрий заперечив сенсаційні для Заходу публікації Гарета Джонса про голод в Україні. Він, наближена до Сталіна особа, знав правду – але цинічно брехав, і йому вірили.
У сюжеті "Справи Бейліса" нема викривлення історичних фактів. Навпаки, дуже багатьма перспективними лініями довелося пожертвувати, бо там реально на багато серій кримінально-судової драми. Проте лишається головне: журналіст Беспалий, автор сенсаційних публікацій – так тоді називали кримінальні репортажі, – дає привід для чуток та пліток. Що в часи, коли не було й не могло бути соціальних мереж, було їхнім прямим аналогом.
Дописи в соцмережах завжди підміняють верифіковану інформацію. Чому? Бо вона не цікава, суха, прісна, не дає розгулятися фантазії, не має належного ґрунту для різних людожерських версій.
У часи, котрі покаже фільм і вся трилогія, вироки виносили саме ось такі пліткарі, аналог нинішніх "лідерів думок" та "популярних блогерів". Я маю надію, глядачі це зчитають.