Історія одного музею — це не лише про артефакти, дати й назви. Це про людей. Про тих, хто створює простір пам’яті. Про тих, хто повертає загиблих. І про тих, хто вірить у силу історії. Одним із таких людей є Павло Нетьосов — військовий, пошуковець, капітан. Саме його розповідь лягла в основу музею, що сьогодні вражає навіть іноземних експертів. А почалося все із дзвінка. Дзвінка від генерала Коваля.
Павло Нетьосов — капітан, позивний "Цитадель", пошуковець, історик і військовослужбовець. Займався пошуком загиблих воїнів Другої світової, а з 2014 року долучився до місії "Евакуація 200". У день повномасштабного вторгнення рф став на захист Київщини. Нині є науковим співробітником Центру воєнної історії Національного університету оборони України.
У серпні 2022 року Нетьосов отримав дзвінок від генерал-полковника Михайла Коваля. Людини, яка не просто очолила Національний університет оборони України, а поставила перед собою масштабну мету: створити простір пам’яті, аналогів якому не буде в жодній армії світу.
"Павло Олександрович, приєднуйтесь. Я став начальником університету. І маю великі плани. Будемо будувати український Вест-Пойнт", — сказав Коваль.
(Вест-Пойнт — головна військова академія США, один із найпрестижніших навчальних закладів для підготовки офіцерів Збройних сил – ред.)
У відповідь Нетьосов відмовився: зайнятий, працює. Але Михайло Коваль був наполегливим:
"Війни вистачить на всіх. А те, що ми тут починаємо, — це треба робити вже зараз".
Це стало ключовою точкою — моментом, коли музей перестав бути ідеєю, а почав ставати реальністю.
Від ДОТа до експозиції світового рівня
Першим, що вдалося зробити команді, був макет бойового ДОТа — справжньої оборонної споруди просто на території університету. За ним з’явилася платформа для трофейної техніки. Потім — перші експонати.
Усе починалося з речей, які ще до цього зберігали у громадській організації. Кожна річ — з контекстом. Кожна — зі своєю історією. У музеї немає випадкових предметів, як це часто буває в інших місцях, де відвідувач бачить уламок і не розуміє, звідки він.
"У нас усі історії правдиві. Немає вигаданого. Те, що представлено в музеї, — це прожито, пережито. І це досі продовжується", — розповів Нетьосов.
Унікальність — у деталях
Британська делегація, яка нещодавно відвідала музей, була вражена.
"Ми бачили мілітарні музеї по всьому світу. Але такого, як у вас, не бачили ніде", — зазначили вони.
Історії, які розказують експонати, побудовані з точністю до геолокації. Як, наприклад, інсталяція, присвячена Бучі.
"Емоційно найважчий експонат — це історія Бучі. Це металевий ржавий лист, десь приблизно метрів шість квадратних. Він побитий осколками під час обстрілів Гостомельського аеродрому. Ми взяли цей лист і на ньому намалювали карту Бучі — без номерів будинків. Середина, де найбільше отворів, стала центром міста. Ми підсвітили ці пробоїни зсередини червоним. Вони співпали з місцями масових розстрілів і злочинів, які чинила російська армія в цьому невеличкому українському містечку", — розповідає Нетьосов.
Це не просто інсталяція. Це візуальна карта злочинів, відтворена на уламку, що колись захищав "Мрію". Пробоїни — це реальні координати місць розстрілів. А світло, яке світиться зсередини, нагадує про кров, що пролилася на вулицях Бучі.
Команда, що дихає історією
Команда музею — всього 12 людей. Але це фахівці, які буквально живуть цією справою. І головним у цій команді Нетьосов називає не себе.
"13-й — наш начальник. Михайло Володимирович Коваль. Найкращий екскурсовод. Він знає історію кожного експоната — досконально", — з повагою говорить Нетьосов.
Генерал Коваль не лише ініціював створення музею. Він щоденно бере участь у його житті, особисто проводить екскурсії, приймає делегації й підтримує розвиток.
Від президентів до дітей
У музеї побували головнокомандувачі, міністри, очільники іноземних делегацій. Одного разу — й Президент України. Він спустився в підземний музей під час повітряної тривоги й залишився на понад дві години, хоча планувалося — всього на 15 хвилин.
Та найважливішими гостями тут вважають не перших осіб. А дітей.
"Коли все складається, ми приймаємо 100–150 школярів щотижня. І їхні емоції — це найцінніше. Тому що вони — не просто глядачі. Вони учасники війни. Вони живуть у ній. Не на відстані, як у 2014-му. А тут і зараз", — каже Нетьосов.
Діти починають ділитися власними історіями. Їхнє сприйняття війни — глибоке і щире. Це покоління, яке не читало про війну в книжках — воно в ній живе.
Музей, що змінює
Цей простір – не лише про пам’ять. Він – про трансформацію. Про біль, який стає історією. Про людей, які змінилися назавжди. І про війну, яка ніколи не повториться… якщо ми збережемо її правду.
"Війна міняє всіх. І навіть коли вона закінчиться, ми будемо носити це в собі. Але ми маємо зібрати ці історії — правдиві, людські, емоційні. Щоб через 10, 20, 50 років ніхто не сказав, що цього не було", — наголошує Нетьосов.
Цей музей — не про пафос і не про військову техніку. Він про особисте. Про родину. Про те, що війна — це не лише передова. Це кожен український дім.
"Ми повинні зробити все, щоб ця історія збереглася. Без перекручень. Щоб через покоління люди могли сказати: мій дід загинув під Авдіївкою. Або вижив під Києвом. І знали — де, коли і як це було".
Нагадаємо, писанка як символ єдності: культурний фотопроєкт "Писанки Київщини" об’єднав митців, науковців і волонтерів.
Ще більше гарячого та ексклюзивного контенту – у наших Instagram та TikTok !
