Звання Заслуженої артистки України, понад два десятиліття на сцені та в кадрі, десятки ролей, робота на американських проєктах і спроба побудувати міжнародну кар’єру. З боку може здаватися, що такий професійний шлях означає визнання та стабільність. Проте сама Мирослава Філіпович говорить про акторську професію зовсім інакше.
В ексклюзивному інтерв’ю СтопКору акторка відверто розповіла, що змінилося після отримання державного звання, чому воно не стало "перепусткою" до нових ролей, як війна змінила український театр і кіно та чому сьогодні актор змушений бути не лише артистом, а й власним маркетологом та PR-менеджером.
Мирослава також поділилася досвідом роботи у США, розповіла про знайомство з Адамом Скоттом, особисті кордони на знімальному майданчику та ситуації, коли через особливість зовнішності боялася втратити роль. Окремо акторка говорить про волонтерство, музику та пісню "Слава Україні", кошти від переглядів якої передає на підтримку ЗСУ.
Сьогодні вона продовжує працювати в театрі й кіно, розвиває музичний напрям і готує практичний посібник для молодих акторів. Каже, що попри всі труднощі не шкодує про свій вибір професії: "Я щаслива, бо відчуваю: я на своєму місці".
– Цього року ви отримали звання Заслуженої артистки України. Що змінилося у вашому житті після цього – окрім запису в біографії?
– Якщо чесно, про своє звання я дізналася з коментарів у соцмережах – спершу навіть подумала, що це жарт. Найдивніше те, що після цього моє життя майже не змінилося: ролі не почали сипатися з неба, а кастинги не стали легшими. Єдине, що досі залишає певний осад, – мене так і не привітали з цим званням у театрі, де я працюю вже понад 15 років. Для мене це було дивно, адже театр – це не просто місце роботи, а велика частина мого професійного життя.
Але для мене це звання не про статус. Воно про витримку і визнання двадцяти п’яти років праці – п’яти театрів, майже сто ролей, сотень кастингів і моментів, коли чула "ні", перш ніж почути "так". Особливо цінно отримати його саме зараз, під час війни, коли мистецтво допомагає людям хоча б на кілька годин повернути собі відчуття життя.
Для мене це більше внутрішнє підтвердження: усі ці роки я рухалася саме туди, куди мала.
– У суспільстві існує думка, що державне звання автоматично означає визнання, стабільність і підтримку. Наскільки це відповідає реальності?
– Звання не стало перепусткою до легшого життя. Уже за кілька днів після його отримання я знову сиділа на звичайних акторських пробах.
У нашій професії нагороди не гарантують ролей чи стабільності. Кожен новий проєкт починається з чистого аркуша, і ти щоразу маєш доводити, що саме ти потрібна цій ролі.
– Що виявилося важчим: шлях до визнання чи утримання професійної форми після досягнення успіху?
– Немає моменту, коли можна розслабитися. Чесно кажучи, утримувати форму набагато складніше, ніж одного разу досягти успіху.
Свої перші великі ролі я отримала після 34 років і тоді думала, що найскладніше вже позаду. Але після війни ринок змінився: з’явилися нові правила, нові обличчя й нові вимоги. Сьогодні актор має бути не лише професіоналом у кадрі, а й маркетологом, блогером та власним PR-менеджером.
Успіх у нашій професії – це не фініш, а лише наступний рівень складності.
– Ви понад два десятиліття працюєте в театрі та кіно. Що глядачі найчастіше не бачать у професії актора?
– Глядачі найчастіше не бачать, скільки відмов стоїть за одним успіхом. Вони бачать готову роль, але не десятки кастингів, проб і проєктів, які так і не відбулися.
Буває, тобі кажуть, що ти подобаєшся режисеру, називають дати зйомок, а потім роль отримує хтось інший – просто тому, що персонажа вирішили зробити молодшим або змінити типаж. І це не трагедія, а звичайна частина професії.
Акторство – це не лише талант, а й уміння приймати відмови, не втрачати віри в себе і щоразу знову заходити на проби з тією ж самою віддачею.
Під час цього інтерв’ю я раптом усвідомила, що в моєму професійному доробку вже 90 ролей у кіно та 80 ролей у театрі. І, скажу вам чесно, для мене це тільки початок. У мене ще дуже грандіозні плани (усміхається).
– Ви працюєте і в театрі, і в кіно. Де сьогодні більше можливостей для реалізації українського актора?
– Мені складно протиставляти театр і кіно, бо для мене вони не конкурують між собою. Театр – це живий організм, де немає другого дубля чи монтажу. Ти виходиш на сцену і проживаєш історію разом із глядачем. Саме театр зробив мене акторкою.
Кіно прийшло в моє життя пізніше. Я переїхала до Києва у 27 років, почала пробуватися на ролі, але справжній прорив стався вже після 34. У кіно все працює інакше: важлива найменша емоція, довіра до партнера, режисера, камери й команди.
Якщо говорити відверто, театр дав мені професію, а кіно – впізнаваність і нові можливості. Тому для мене це не вибір між театром і кіно: театр нагадує, заради чого я прийшла в професію, а кіно допомагає рухатися вперед.
– Наскільки акторська професія сьогодні є фінансово захищеною в Україні?
– Якщо актор з’являється на екрані, багато хто думає, що в нього все прекрасно, але реальність значно прозаїчніша.
Сьогодні акторська професія в Україні не дає відчуття повної фінансової захищеності: кіно може бути, а завтра його може не бути. Колись один знімальний день міг коштувати більше, ніж місяць роботи в театрі, а зараз багато хто радіє вже тому, що зйомки взагалі є.
Тому фінансова стабільність і акторська професія поки що не завжди йдуть поруч. Але всі, хто залишаються в цій професії, роблять це не лише заради грошей, а насамперед через любов до своєї справи.
– Чи відчуваєте ви конкуренцію в українській акторській спільноті?
– Звісно, конкуренція існує, особливо зараз, коли проєктів стало менше, ніж до війни.
Сьогодні актори конкурують не лише талантом. Важливу роль відіграють впізнаваність, соціальні мережі та медійність – це вже частина професії.
Я спокійно ставлюся до заздрості, якщо вона мотивує працювати над собою, а не шукати винних. З роками приходить розуміння: найважливіша конкуренція відбувається не з колегами, а із самим собою. Саме вона змушує рости й рухатися вперед.
– Чи були у вашій кар’єрі моменти, коли хотілося все залишити й обрати інший шлях?
– Звісно, такі моменти були, і не раз. . Особливо після початку повномасштабної війни.
Я навіть пробувала себе в інших сферах: на початку повномасштабної війни долучилася до команди голлівудського фільму Young Woman and the Sea, де працювала як stand-in costumer, також навчалася ламінуванню вій та брів. Залишалася одна ситуація – поки шукала нову професію, я все одно продовжувала шукати кастинги.
– Чи змінила повномасштабна війна атмосферу в театральному та кінематографічному середовищі?
– Змінила дуже сильно. Найбільше змінилися навіть не театри чи кіностудії, а люди.
Коли я повернулася в Україну після перебування за кордоном, зрозуміла, що це вже інша країна: змінилися атмосфера, умови роботи і саме відчуття життя. Сьогодні виставу можуть зупинити через повітряну тривогу, а потім актори повертаються на сцену й продовжують грати. До цього неможливо звикнути, але ми навчилися працювати в нових реаліях.
Водночас український театр під час війни став сильнішим. Люди почали частіше ходити на вистави, бо шукають місце, де можна хоча б ненадовго видихнути. З’явилося багато сильних постановок про Україну, нашу історію та ідентичність.
З кіно ситуація складніша, але воно живе. І вже за це варто бути вдячними людям, які знаходять фінансування, збирають команди й продовжують працювати попри всі обставини.
– В українському суспільстві багато говорять про підтримку військових, медиків, волонтерів. А чи достатньо уваги приділяється людям культури?
– Чесно кажучи, мені важко вимагати більше уваги до культури, коли країна щодня втрачає своїх людей.
Але я точно знаю, що культура теж потрібна. На третьому тижні повномасштабної війни мама сказала мені: "Напиши пісню". Так народилася "Слава Україні", яку ми створили разом із моєю подругою Марусею Лиманською. Спершу ми писали її, щоб самим не зламатися, а в результаті ця пісня підтримала тисячі людей і стала частиною зборів для військових.
Усі кошти, зароблені від переглядів на YouTube, а там їх уже майже 5 мільйонів, ми передаємо нашим ЗСУ. Офіційно я займаюся волонтерством від початку війни, але не дуже люблю про це говорити. Часто люди сприймають такі речі як хайп на війні. Але є й інший бік: коли нічого не показуєш у соцмережах, починають говорити, що в країні війна, а артисти нібито нічого не роблять.
Тоді я зрозуміла: культура не рятує життя буквально, але іноді допомагає людям вистояти. І сьогодні це, мабуть, її найважливіша місія.
– На вашу думку, чим сьогодні український кінопродукт відрізняється від світового?
– Після Лос-Анджелеса я зрозуміла, що нам ще є над чим працювати. І справа не в таланті, а в часі, підготовці та ресурсах.
В Америці я працювала на проєктах, де перед однією сценою могло бути кілька оплачуваних репетицій. У нас за цей час іноді вже встигають відзняти півсерії.
Ми поки що не можемо конкурувати з Голлівудом бюджетами, але вже можемо конкурувати людьми. В Україні дуже сильні актори, режисери й творчі команди. Просто ми звикли працювати в умовах, у яких багато хто давно сказав би: "Стоп, продовжимо завтра".
Війна змінила не лише людей, а й саме кіно. З’явилися нові теми, нова глибина, нова чесність. Ми почали розповідати світові власні історії – не намагаючись бути схожими на когось іншого. І саме в цьому сьогодні сила українського кіно.
– Чи траплялося вам стикатися з розчаруванням у людях або професії після багатьох років роботи в індустрії?
– Я не дуже вмію розчаровуватися. Люди іноді виявляються не такими, якими здавалися на початку, але з віком я навчилася не ображатися на це – просто роблю висновки й рухаюся далі.
Професія досі продовжує мене дивувати. Рік у Лос-Анджелесі, робота на американських проєктах і зйомки у фільмі Friendly для Amazon Prime Video, де я вперше зіграла англійською мовою та була вказана в титрах як акторка епізоду, дали мені дуже цінний досвід. Я побачила індустрію зсередини й зрозуміла, наскільки багато можливостей відкривається, коли ти не боїшся пробувати нове.
Скільки ще можливостей для розвитку має українська кіноіндустрія. Такі відкриття мене надихають.
– Ви часто буваєте в Голлівуді. Це особисті поїздки чи крок до міжнародної кар’єри?
– Після всього, що сталося за останні роки, я почала інакше дивитися на професію. До війни світ українського актора часто був обмежений локальним ринком: театр, українські кастинги, серіали. Потім війна змусила багатьох із нас вийти за межі звичного життя.
Так, я думаю про міжнародну кар’єру. У Лос-Анджелесі я зрозуміла: якщо ти справжній актор і чесно працюєш над роллю, акцент не завжди є перешкодою. Там багато різних типажів, культур і життєвих історій.
У США в мене з’явилися професійні знайомства, були кастинги й навіть проєкт, у якому я пройшла кілька етапів та була затверджена, але через юридичні робочі обмеження не змогла взяти участь. Для мене це стало важливим сигналом: значить, це можливо.
Я не сприймаю міжнародну кар’єру як втечу від України. Для мене це продовження шляху, який почався багато років тому в Харкові, продовжився в київських театрах і привів до нових можливостей уже після сорока, бо немає нічого неможливого і як багато хто каже, що треба ставити на собі хрест (сміється).
– Нещодавно стало відомо про ваше знайомство з Адамом Скоттом. Як відбулася ця зустріч?
– Мене запросила подруга-продюсерка на професійний показ нового сезону серіалу "Severance". В Америці такі заходи мають особливий формат: спочатку показ серії, потім розмова з творчою командою, а після цього – неформальне спілкування.
Для мене було приємною несподіванкою, що того вечора розмову модерував Майкл Кітон. Тож фактично я потрапила на зустріч одразу з двома акторами, яких дуже поважаю.
Моя подруга трохи соромилася підходити до Адама Скотта, а я вирішила, що максимум можу почути "ні". Ми кілька хвилин говорили про його персонажа, підготовку до ролі та роботу над серіалом.
Це була коротка розмова, але мене вразило, наскільки він відкритий, уважний і простий у спілкуванні. Я взагалі помітила, що справді великі актори рідко мають потребу щось доводити – вони спокійні й упевнені в собі.
Поки що це просто гарна історія знайомства, але вона ще раз нагадала мені: багато можливостей починаються тоді, коли ти просто наважуєшся підійти й заговорити.
– У суспільстві досі існує стереотип, що в кіноіндустрію можна потрапити лише завдяки зв’язкам. Чи стикалися ви з такими ситуаціями?
– Скажу чесно: мені, мабуть, пощастило. Жодного разу в житті я не чула пропозицій на кшталт: "Зроби це, і отримаєш роль". Ні в театрі, ні в кіно.
Зате все життя були інші історії. В одному театрі говорили, що я отримую ролі через роман із режисером, в іншому, що мені допомагає багатий батько, ще десь, що я родичка головного режисера. Людям часто простіше вигадати пояснення чужому успіху, ніж повірити, що за ним стоять роки роботи.
Але якщо говорити про те, що мене справді хвилює, то це особисті кордони на майданчику. Були ситуації, коли партнери дозволяли собі більше, ніж було обговорено: поцілунок, якого не було в сценарії, дотик, про який ніхто не домовлявся. Для мене це не творчість.
Після роботи в Америці я побачила, наскільки важливими є чіткі правила. Там кожен дотик, кожна інтимна сцена, кожна межа проговорюються й погоджуються заздалегідь. Цього дуже не вистачає нашій індустрії.
Моя порада молодим артистам проста: не мовчіть. Якщо вам некомфортно – говоріть. Жодна роль, контракт чи можливість не варті того, щоб дозволяти комусь порушувати ваші кордони під виглядом творчості.
– Ви часто грали антагоністок. Як не загубити себе після складних ролей і чи залишають вони слід у реальному житті?
– Мені здається, найскладніше після ролі – не загубити себе і пояснити людям, що ти не твоя героїня.
Я багато років граю антагоністок, і деякі глядачі досі сприймають мене через мої ролі. Після одного з проєктів мені навіть бажали захворіти на ковід – настільки ненавиділи персонажа. В цьому і є професійний парадокс: глядач може ненавидіти мою героїню, а я не маю права її засуджувати. Я повинна зрозуміти, чому вона так чинить, інакше не зможу її зіграти.
Як не дивно, мої антагоністки навчили мене не злості, а впевненості. У житті люди рідко вважають себе лиходіями, бо у кожного є своя правда. Тому мені завжди було важливо бачити в персонажах не лише їхні вчинки, а й мотиви.
Після команди "Стоп. Знято" я просто повертаюся до себе. І дуже радію, коли люди бачать різницю між акторкою та її ролями.
– Які особисті страхи вам довелося подолати за роки професії?
– Один із моїх найбільших страхів багато років був пов’язаний із родимою плямою на оці. У дитинстві мене через неї дражнили, а в підлітковому віці люди часто думали, що це просто розмазана туш.
Справжня травма сталася вже в професії. Коли мене затвердили на одну з перших великих ролей у серіалі, під час пробного гриму пляму довго намагалися замаскувати. Пізніше я дізналася, що гримерка подзвонила продюсерам і сказала, що в мене є "дефект", який неможливо приховати.
На щастя, продюсери мене підтримали, і роль залишилася за мною. Але після цього мене попросили самостійно замальовувати пляму вдома й приїжджати на майданчик уже готовою. Тоді я вперше справді злякалася, що через одну особливість зовнішності можу втратити професію, яку люблю.
Був іще один страх – не виправдати очікувань. Коли я вступила до театрального інституту, мій художній керівник не дуже вірив, що з мене вийде акторка. Тому життя, мабуть, справді має почуття гумору: зараз я єдина з нашого курсу, хто отримав звання Заслуженої артистки України.
З роками я зрозуміла: найбільше я боялася не невдачі. Найбільше я боялася навіть не спробувати. І сьогодні це, мабуть, моє головне життєве кредо:краще боятися й усе одно йти вперед, ніж одного дня шкодувати, що так і не наважилася.
– Наскільки важливою для актора є підтримка родини та близького оточення?
– Підтримка дуже важлива. З дитинства мене вчили бути незалежною. Моя мама завжди повторювала: "Ти маєш розраховувати насамперед на себе".
Можливо, саме тому я звикла самостійно долати виклики – від переїзду до Києва до роботи в Лос-Анджелесі. Але з віком зрозуміла: навіть найсильніші люди потребують підтримки.
Не обов’язково мати велике коло знайомих. Іноді достатньо кількох близьких людей, яким можна подзвонити після невдалого кастингу чи важкого дня і просто сказати: "Мені зараз непросто".
У мене такі люди є. І я вважаю це справжнім щастям.
– Окрім театру та кіно, останнім часом ви розвиваєте себе як співачка. Наскільки складно було розпочинати цей шлях?
– Якщо чесно, я ніколи не починала музику з нуля. Ще до театрального інституту брала участь у міжнародних вокальних конкурсах, отримувала Гран-прі та призові місця. Тоді мені навіть здавалося, що саме музика стане моєю професією.
Потім у моє життя прийшов театр, і я свідомо обрала його. Але музика нікуди не зникла. Я писала пісні для вистав, працювала в мюзиклах, зокрема в "Серенаді Сонячної долини", де виходила на сцену разом з Ольгою Сумською та Олексієм Вертинським.
Під час війни музика повернулася в моє життя вже у вигляді авторських пісень. Так з’явилися "Слава Україні", "33", "Dark Times" та інші роботи.
Я й досі насамперед вважаю себе акторкою, а музика для мене – це ще один спосіб розповідати історії, ділитися емоціями й говорити з людьми мовою, яка іноді сильніша за слова.
– Ви завжди маєте чудовий вигляд і готові змінюватися заради ролей. У чому ваш секрет?
– Дякую за комплімент, хоча сама я так не завжди вважаю. Після 40 років я зрозуміла одну не дуже приємну річ: підтримувати форму стало значно складніше. Тому всі мої секрети дуже нудні: дефіцит калорій, спорт і дисципліна.
Акторка не прокидається красивою. За гарною картинкою стоять тренування, харчування, догляд за шкірою, іноді масаж гуаша перед зйомками і постійна робота над собою. Так само, як і в професії.
Щодо змін заради ролі – я абсолютно спокійна. Волосся відросте, брови теж. Якщо заради цікавої ролі потрібно схуднути, набрати вагу чи навіть поголитися налисо – я готова.
Мене завжди приваблювали персонажі, не схожі на мене. Бо краса для акторки – це добре, але набагато цікавіше, коли тобі є що зіграти.
– Що б ви сказали молодим акторам, які сьогодні вступають до творчих вишів і мріють про сцену?
– Якщо ви справді любите цю професію – йдіть і не вагайтеся. Якщо приходите в акторство лише заради слави, краще добре подумайте.Слава трапляється набагато рідше, ніж рахунки за квартиру чи оренду.
Акторська професія дуже нестабільна. Сьогодні є зйомки, завтра їх може не бути. Тому я завжди раджу молодим акторам паралельно опановувати додаткові навички й не розраховувати, що професія одразу почне вас забезпечувати.
Більшу частину життя актор проводить не на сцені й не в кадрі, а в очікуванні. І цей час не можна витрачати даремно. Вивчайте мови, займайтеся вокалом, танцями, спортом, працюйте над собою. Усе це рано чи пізно стане в пригоді.
За роки в професії я зрозуміла просту річ: талант – це чудово, але його недостатньо. Професіоналом людину роблять дисципліна, терпіння, постійний розвиток і готовність працювати навіть тоді, коли тебе поки що ніхто не бачить.
Наостанок скажу, мабуть, найголовніше, і знову повторюся: для мене це справді тільки початок. Я навіть не знаю, що має статися, щоб я захотіла змінити професію. Так, буває складно. Але складно буває в кожній справі, якщо ти ставишся до неї чесно. Попри всі виклики, я щаслива, бо відчуваю: я на своєму місці.
Я продовжую йти до своєї мети, і попереду в мене ще багато роботи, нових ролей та творчих планів. Зараз, зокрема, працюю над невеликим практичним посібником для молодих акторів і тих, хто ще не має великого досвіду зйомок. Мені хочеться зібрати там те, чого свого часу дуже бракувало мені самій: як поєднувати різні акторські школи, працювати перед камерою та самостійно записувати якісні самопроби.
Мені важливо не лише грати ролі, а й передавати досвід далі. Бо українське кіно – це не тільки фільми й серіали. Це люди, які щодня вчаться, пробують, помиляються, встають і знову йдуть до своєї мрії. І якщо мій досвід допоможе комусь зробити перший впевнений крок у цій професії – значить, я зробила ще один важливий внесок у наш чарівний світ українського кіно.
"Я щаслива, бо відчуваю: я на своєму місці. Коли людина на своєму місці – навіть труднощі стають частиною шляху, а не причиною зупинитися".
Довідка
Мирослава Філіпович – українська акторка театру і кіно. Народилася у Харкові, у 2005 році закінчила Харківський національний університет мистецтв імені І. П. Котляревського.
Працювала у Харківському театрі юного глядача та Харківському театрі музичної комедії. З 2011 року – акторка Київського академічного театру на Липках.
У творчому доробку Мирослави Філіпович – близько 90 ролей у кіно та 80 театральних ролей. Вона знімалася у проєктах "Ключі від Правди", "Доктор Віра", "СидОенко&Сидоренко", "Клятва Лікаря", "Заборонений", "Сувенір з Одеси", "Слуга народу", "Friendly" та інших.
Акторка також має вокальний досвід: брала участь у міжнародних конкурсах, працювала в мюзиклах і створює авторські пісні. Під час повномасштабної війни випустила, зокрема, композиції "Слава Україні", "33" та "Dark Times".
Цього року Мирослава Філіпович отримала звання Заслуженої артистки України.
Раніше розповідали, Настя Каменських відверто заговорила про одну з особистих тем свого життя – спробах стати мамою. Співачка зізналася, що протягом певного часу неодноразово намагалася завагітніти за допомогою допоміжних репродуктивних технологій.