Одеська співачка та авторка пісень Валерія Вовк три роки живе між концертними залами США і думками про дім. Вона зібрала понад 50 000 доларів для українських військових, стала амбасадоркою фонду ТИХО — і нарешті дозволила собі написати пісню про власний депресивний епізод. Напередодні першого сольного туру Штатами вона розповіла про те, що означає бути вільною художницею під час війни.
Коли Валерія Вовк оголосила свій перший сольний тур США, це була не просто зміна формату — це було рішення про пріоритети. Попередні два тури вона їздила з гітаристом Мікелє Ромео: разом вони виконували українські пісні 50–80-х років і збирали кошти для фонду ТИХО.
"Це був дуже важливий досвід, але насправді я ніколи не уявляла себе кавер-співачкою, — каже Валерія. — Я пишу музику з раннього віку, і цього року відчула, що готова поставити власну творчість на перше місце".
Цього разу вона виступає сама — підіграючи собі на клавішних у кожному місті туру. Каже, раніше це було б стресом. Тепер — довіра до себе.
""Сольний" також означає, що я вперше виступаю в усіх містах сама, підіграючи собі на клавішах. Раніше це було для мене стресово, але зараз це радше про довіру до себе і бажання показати свої пісні в оригінальному, "роздягнутому" вигляді".
Про мову, яка не бреше
Питання балансу між автентичністю і міжнародною аудиторією — одне з тих, що Валерія, здається, вирішила для себе раз і назавжди. Свого часу вона писала пісні англійською. Але іноземці реагували глибше саме на українські треки.
"Тоді я зрозуміла, що для мене спів рідною мовою — це вже про автентичність. Я ніколи не зможу бути такою чесною іншими мовами, як своєю".
Баланс — не в тому, щоб перекладати або спрощувати. Для неї він полягає в поясненні контексту мовою, яку розуміє аудиторія. Якщо в залі є місцеві слухачі — частина програми звучить англійською. Це не компроміс із собою, а розмова з тими, хто прийшов.
Українська мова мелодійна, каже співачка, і вона не хоче обмежувати її одним жанром. Тому в її піснях народні мотиви природно переплітаються з інді-фолком — не як художній прийом, а як спосіб існування.
"Сигарети": пісня, яку не хотілося писати
Новий сингл "Сигарети" різко контрастує з попередніми релізами Валерії — світлішими, майже терапевтичними. Ця пісня народилася з того, про що не говорять уголос.
"Ця пісня про затяжний депресивний епізод, з якого я не могла вийти близько пів року. Вона несе в собі втому, глибокий смуток за минулим і розчарування в собі".
Раніше їй було легше надихати — відволікати людей від складних подій вдома, писати щось світле. Але, як вона сама пояснює, музика не може бути лише такою. І слухач у важку хвилину шукає не чужу радість — він шукає того, хто розуміє.
"Коли нам погано, ми не вмикаємо веселі пісні, щоб послухати, як добре комусь іншому, — говорить Валерія. — Ми шукаємо підтримку й розуміння. Тому цього року я обираю бути більш відвертою у своїх піснях і не ховатися за більш "зручними" темами".
50 000 доларів і два колоски з Донеччини
До ідеї використовувати музику як інструмент допомоги Валерія прийшла не одразу. На початку повномасштабного вторгнення вона, за власними словами, "хапалася за всі можливості" — не знаючи, як бути найбільш корисною.
Поворотним став 2024 рік: Микола Сєрга запросив її до туру Культурного Десанту. 40 днів, щоденні концерти — часом по кілька на день, — і поруч музиканти, які служать у Збройних силах. Цей досвід став основою для всього подальшого.
Того ж року вона організувала власні перші благодійні концерти й зібрала 10 000 доларів для фонду "Мрія". Наступного — провела два тури на підтримку ТИХО і зібрала ще 50 000 на евакуаційні автомобілі для військових.
Ці цифри — не просто статистика. За ними — зустрічі, які важко забути. В Солт-Лейк-Сіті американець подарував їй два колоски пшениці, зірваних у Донецькій області. Валерія передала їх жінці, у якої зупинялася на ніч — та вже дев'ять років не була вдома, саме звідти.
"Я зустрічала людей, які їздили в Україну по кілька разів на рік протягом останніх чотирьох років, — розповідає вона. — У Вашингтоні та Сан-Франциско саме американці без українського коріння купували спеціальні квитки, щоб заспівати зі мною на сцені українською".
ТИХО: коли всесвіт допомагає знайти партнерів
Амбасадорство фонду ТИХО — не просто благодійний статус. Для Валерії це ще й практична підтримка в реалізації власних проєктів, що, за її словами, підсилює ефективність.
Партнерство склалося майже випадково: на початку 2025-го вона шукала організацію для співпраці під новий тур, а засновник ТИХО Андрій Лиман якраз намагався вийти з нею на зв'язок з інших питань.
"Все склалось так, ніби всесвіт допоміг нам знайти одне одного".
Чому благодійність — обов'язок артиста під час війни, а не опція? Для Валерії відповідь очевидна: ті, хто може жити "нормальним" життям за кордоном, мають скористатися цим на повну, щоб полегшити роботу тим, хто жертвує всім.
"Я вважаю, що під час війни допомога військовим і культурна адвокація мають бути головними пріоритетами артистів, особливо для тих, хто має можливість подорожувати чи жити за кордоном. Це наша пряма відповідальність — робити все, що в наших силах".
Від Одеси до Берклі — і назад до себе
Шлях Валерії до Америки не був прямим. У 18 вона почала навчання в Berklee College of Music у Валенсії — а вже за пів року опинилась удома через ковід, з онлайн-лекціями замість кампусного досвіду, про який мріяла.
Повернутися на кампус у Бостоні вдалося лише для останніх двох семестрів — буквально за місяць до початку повномасштабного вторгнення. Після випуску вона скористалася стандартним для студентів-іноземців робочим роком, щоб будувати зв'язки в музичній індустрії та знаходити можливості для збору коштів.
Про бажання все кинути вона не говорить — говорить про інше: про розуміння, де вона зараз потрібніша.
"Я дуже сумую за домом, але розумію, що можу бути корисною тут", — каже співачка просто, без патетики.
Ресурс — не розкіш
Є питання, яке переслідує кожного, хто живе за кордоном під час війни: як залишатися творчою людиною, коли вдома гинуть люди? Валерія не уникає його.
Перший рік повномасштабного вторгнення вона описує як замкнене коло: виснаженість і одночасно провина за те, що немає сил. Вихід знайшовся не в самобичуванні — а в аналізі та фокусі.
"Людина, яка не в ресурсі, не може допомогти іншим. Тому я проаналізувала ситуацію, сконцентрувалась на тому, що можу робити, щоб бути корисною".
Допомога військовим і робота з іншими українцями — ось що, за її словами, тримає ментально. Не ізоляція й провина, а дія і спільнота.
Альбом, сингли і звучання, якого ще не чули
Альбом "Кінець Моїх Шляхів" Валерія створювала разом із хлопцем — гітаристом Сантьяго Арамбуру. Разом вони надихалися норвезьким фолк-дуетом Kings Of Convenience, і саме гітара стала основним інструментом цих пісень. Альбом — їхня спільна історія.
Але зараз вона мислить не альбомами. Хоче експериментувати, шукати своє звучання, співпрацювати з різними продюсерами. Сольний тур за фортепіано — логічне продовження цього пошуку: показати себе без нашарувань, в оригінальному звучанні.
"Цього року в моїй музиці буде більше мене, більше авторських пісень під фортепіано на моїх сторінках і більше релізів зі звучанням, у якому ви мене ще не чули".
Приєднуйся до нашої армії антикорупціонерів! Підписуйся на нас у Telegram, WhatsApp, Facebook, Youtube, Twitter, Instagram і TikTok!