Кіровоградщина. Між полями, лісосмугами й автошляхами сховалося місце, якого вже немає на карті. Його офіційна назва — селище Цукроварів, неформальна — українська Прип’ять. Колись тут вирувало життя: дитячі садки, школа, культурні заходи, сотні працівників заводу та їхні родини. Нині — лише одна вулиця, кілька десятків мешканців і тисячі порожніх вікон.
Колишня промислова гордість — нині мертва точка
Цукроварів починався з великого плану. Наприкінці 1970-х років польські інвестори разом з радянським керівництвом почали будівництво одного з найпотужніших цукрових заводів на території СРСР. Навколо нього виросла інфраструктура: житло для працівників, школи, садочки, будинок культури.
У найкращі часи тут мешкало понад 6 тисяч людей. Сюди їхали з усієї області — була робота, квартири, перспективи. Але у 2000-х усе почало сипатися. Через ринкові зміни, стрибок цін на енергоносії та замороження цін на цукор завод перестав бути прибутковим.
Після короткочасного відновлення діяльності у 2001 році, коли знайшли інвестора, надії швидко зникли. Завод не модернізували. Натомість почали вивозити обладнання — зокрема дороге польське. Підприємство перетворилося на руїну.
Життя серед руїн
На місці багатоповерхівок — покинуті квартири, де колись стояли дитячі ліжечка, працювали телевізори, а в сервантах блищав посуд. Нині в них — вибиті вікна, кущі на дахах і мох на підвіконнях. Асфальт проростає бур’янами. Із 60 квартир однієї з п’ятиповерхівок залишилась лише одна заселена — там мешкає родина Свистунів.
"Коли ти бачив, як тут все процвітало, скільки дітей бігало — а тепер усе вмерло. Це моторошно", — каже Олександр Свистун.
Цукроварів офіційно не існує — на картах його не знайти. Є лише село Липняжка поруч, яке адміністративно поглинуло мертве місто. Школу закрили у 2015–2016 роках, дітей перевели до сусіднього села. На місці дитсадка — руїни. Централізованого водопостачання немає, як і опалення. Люди встановлюють буржуйки й топлять дровами.
Притулок для кінематографу
Цукроварів настільки схожий на зону відчуження, що у 2018 році тут знімали сцени фільму про Іловайськ. Центральну вулицю перетворили на "зелений коридор" — символ надії українських військових, який у реальності обернувся трагедією.
Порожні будинки, покинуті речі, тиша в класах школи — все це стало майданчиком для емоційного кіно. А мешканці залишилися з реальністю: без державної підтримки, без перспектив.
Мародерство й надії на інвесторів
Після того, як мешканці виїжджали, часто залишаючи речі, почалося масове мародерство. Вибивали двері, виносили меблі, батареї, техніку. Усі спроби викликати поліцію були марними — приїжджали, питали, чи це квартира заявника, й повертались назад.
У 2021 році територія заводу перейшла у власність Добровеличківської громади. Голова Володимир Осієвський каже: шукають інвесторів. Йдеться про потенційне будівництво свинокомплексу або птахоферми. Інформацію розіслали данським компаніям і в кілька європейських офісів. Але жодної конкретної відповіді поки не отримали.
"Зібрали характеристику, описали все, зняли відео — надали потенційним інвесторам. Сподіваємось", — зазначає голова громади.
Місто, якого немає
Цукроварів — це реалії занедбаного індустріального проєкту, доля якого залишилась поза увагою держави. Тут немає інтернету, державних програм чи планів. Тут лишаються люди — кілька десятків — які не хочуть або не можуть поїхати. Вони виживають в місті, якого офіційно не існує. У квартирі без води. У під’їзді без дверей. І з надією, що хтось зверне увагу.
Під час підготовки цього матеріалу використані публікації Суспільне Кіровоградщина, Телеграф та інформація з відкритих джерел.
Нагадаємо, покинуті міста України: історії місць-примар, що залишилися від радянських часів.
Ще більше гарячого та ексклюзивного контенту – у наших Instagram та TikTok!
